Козік Галині Миколаївні - матері п’яти дітей, с. Любимівка

Кулиняк Валентині Василівні - матері п’яти дітей, с. Ярешки

Метлицькій Олені Іванівні - матері п’яти дітей, с. Івниця

Осипович Ганні Костянтинівні - матері восьми дітей, с. Міньківці

Поповій Інаєт Зелфікарівні - матері п’яти дітей, с. Волиця

Світельській Раїсі Миколаївні - матері п’яти дітей, с. Яроповичі

Тарасюк Ганні Степанівні - матері восьми дітей, с. Волосів

Юзефович Любові Петрівні - матері шести дітей, м. Андрушівка.

 

День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі - обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то - усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом - фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в "Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього - це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А. В. Лабунської.
Валентина Василюк

Давно заросли травою окопи... Давно сіють пшеницю на землі, яка горіла і стогнала... Але колишнім фронтовикам і досі болять завдані війною рани. Традиційно напередодні свята Великої Перемоги вихованці старшої групи дитячого садочка «Сонечко» (м. Андрушівка) зустрічалися з ветераном Великої Вітчизняної війни Й. В. Лоханським. Дітям було цікаво слухати розповідь сивочолого ветерана про визволення нашого міста від німецько-фашистських загарбників. Потім разом з вихователями та Йосипом Володимировичем малюки побували біля могили розстріляних мирних жителів, на Алеї Слави, біля обеліска Слави та біля меморіальної дошки С. Е. Вобяну і скрізь поклали букети живих квітів. Зустріч з ветераном, його розповіді, покладання квітів до пам’ятних місць назавжди залишаться в пам’яті наших вихованців. Але найголовніше, що не зачерствіють їх серця і душі, а пам’ять про переможців у кривавій війні 1941-1945 років буде вічною.

 

завідуюча ДНЗ «Сонечко»

В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.

 

голова районної організації інвалідів війни,
краєзнавець

Більшість андрушівчан добре знає партизанську землянку, що знаходиться в Городківському лісі, де 14 квітня 1943 року в нерівному бою з фашистськими загарбниками та їхніми прихвостнями-поліцаями, прикриваючи відступ своїх товаришів, мужньо загинули Віктор Філіпський та Юрій Шлапак. Вшанувати їх пам’ять щорічно біля цього святого місця 22 вересня, в День партизанської слави, збираються учні шкіл району зі своїми наставниками, гості з інших районів та обласного центру. З часом землянка зазнала руйнувань. З ініціативи відділу освіти при фінансовій підтримці Андрушівської районної організації ТСОУ та за сприяння лісничого Андрушівського лісництва Ткачука С. В. 19 квітня силами допризовників Городківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, вчителів предмета "Захист Вітчизни” та фізкультури Городківської, Гальчинської та Нехворощанської ЗОШ І-ІІІ ст., інструкторів водіння Андрушівської автошколи було проведено реконструкцію цього історичного місця бойової слави - прибрано навколишню територію, поновлено надписи на пам’ятній плиті. Ця акція була приурочена 68-ій річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Вона сприятиме увіковічненню пам’яті героїв та патріотичному вихованню молоді.

 

Василь БОБЕР,
головний спеціаліст відділу освіти

Є такі професії, які викликають в оточуючих захоплення і особливу повагу. Це - фах вихователя дитячого дошкільного закладу. Він повинен володіти такими якостями, як доброта, милосердя, щирість і ніжність. А найголовніше - любити дітей, прагнути відкривати для них цей великий і цікавий світ. Всі ці якості притаманні Любові Іванівні Гнатюк - виховательці ДНЗ "Сонечко” (м. Андрушівка). Жінка закохана у свою роботу, повністю віддається їй. Вона добре вивчила всіх своїх вихованців, їх звички, уподобання, здібності, а тому знає, чим зацікавити кожного, аби не сумували за батьками, домівкою. Вихователька вміє організувати з хлопчиками і дівчатками цікаві і веселі ігри, конкурси. А тому батьки впевнені, що з їх малечею буде все добре.

 

Інна Андрощук,
завідуюча ДНЗ "Сонечко”

Знову весна дзвенить голубінню, ніжить теплим вітром, ароматом квітів і молодого листя, співом солов’їв у білій пелюстковій завії. Свято Перемоги для нас усіх пов’язане із весною, народженням та розквітом нового життя. Так хочеться мріяти, милуватися квітами, травами, сонцем, просто насолоджуватись кожним прожитим днем. Розуміємо, що всі, кому випали на долю страшні роки війни, також не хотіли помирати, але віддали своє життя, щоб нам посміхався травневий ранок, щоб линув щасливий сміх дітей і матері були спокійні за долю синів... Багато років минуло з того дня, коли замовкли останні постріли гармат, прийшов довгоочікуваний мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною - людським життям. Які і де знайти слова вдячності, шани Вам, ветерани? Ні, не словами, а своїми вчинками ми повинні бути гідними продовжувачами справи переможців, що вирвали країну із лап фашистів, своєю хоробрістю і героїзмом, відвагою та безмежною любов’ю до Вітчизни довели всьому світові, що наш народ не скорити. Ми схиляємося у доземному поклоні перед загиблими і нині живими, потом та кров’ю яких щедро зрошена наша українська земля. Ми, нинішнє покоління, у вічному боргу перед Вами, дорогі ветерани, за обірвану війною юність, за мільйони нерозквітлих доль, нездійснених мрій і задумів. Ми вдячні Вам за те, що можемо мріяти, жити, кохати. Дякуємо, шановні ветерани-воїни, за життя, за наше дитинство і юність, за сонце яскраве у високості, за небо блакитне над головою, адже немає більшої цінності, ніж жити на вільній землі. Низько схиляємо голову перед сивочолими фронтовиками за їх великий подвиг, дякуємо за мирне сьогодення, пам’ять про Вашу доблесть житиме у наших серцях.

Іменем сина, що батька не знає,

Іменем батька, що сина не має,

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що посивіла,

Іменем пам’яті з роду до роду,

Іменем чесним безсмертного народу

перед Вами ми голову низько схиляємо,

клятві священній навік присягаємо,

ми не дозволимо той жах повторити,

Хочемо в мирі, у щасті ми жити.